Шкільний музей

«ЮНІ   ЕКСКУРСОВОДИ» – 2019 

відеоекскурсія

Тема:

«Капелан - духовний  батько  українських  воїнів»

Роботу виконала:

Лещенко   Зінаїда  Володимирівна,учениця  9  класу

Ничипорівського  НВК «ЗОШ І-ІІІ ст.-ДНЗ (ясла-садок)»

Яготинської районної ради Київської області

Керівник роботи:

Білокур Віта Миколаївна, вчитель історії та правознавства

Зміст

1)       Розробка тематичної екскурсії: «Капелан - духовний  батько  українських  воїнів».

2) Історія одного екскурсійного об’єкту: «Капелан - духовний  батько  українських  воїнів»

3) Віртуальна екскурсія

Тема екскурсії   «Наші односельці  – воїни АТО»

Презентація нарису-опису: «Капенлан - духовний  батько  українських  воїнів».

Тематична, історико-біографічна екскурсія, що проводиться в краєзнавчому музеї  «Історія села Ничипорівка» Ничипорівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст.-ДНЗ (ясла-садок)» Яготинської районної ради  Київської області, в розілі  «Наші односельці  – воїни АТО».

Тема:    «Капелан - духовний  батько  українських  воїнів».

Мета екскурсії:  ознайомити із внеском військових священиків у справу захисту Батьківщини під час АТО, виховувати глибокі патріотичні почуття, причетність і відповідальність за все, що  відбувається в країні, вдячність тим, хто віддав за неї життя; формувати активну громадянську позицію школярів щодо єдиної, цілісної держави та захисту її кордонів, повагу, толерантність до інших  народів, віру в краще майбутнє України,  вшанування українських воїнів  –   учасників антитерористичної операції на Сході України, капеланів, волонтерів та громадян, які зробили значний внесок у зміцнення обороноздатності України і які пройшли жертовний і героїчний шлях у відстоюванні української державності.

Головна ідея експозиції: «Загиблим – пам’ять! Живим – шана!».

Завдання екскурсії: ознайомити із внеском Лещенка В.І., капелана, у справу захисту Батьківщини.

Тривалість екскурсії – 20 хвилин

Розрахована на учнів 1-11 класів ( 7-17 років)

Антитерористична операція, збройний конфлікт, громадянська війна, російсько-українська війна, неоголошена війна, гібридна війна… Так по-різному називають події, що відбуваються нині на Сході України. Події, що тримають у напрузі весь народ, забирають життя українських воїнів, нівечать їхні тіла. Події, що не дають спокою жодному громадянину нашої країни, затьмарюють серця та бентежать душі, вбивають цивільне населення. Остаточно визначити ці поняття, наймовірніше, зможуть політологи, історики після закінчення трагедії. Однак уже зрозуміло, що ми є свідками й учасниками важливого етапу боротьби за суверенітет, цілісність і незалежність України.

Наш музей не залишається осторонь цих трагічних подій, адже ми, вихованці  гуртка «Юні екскурсоводи», вважаємо, що молоде покоління повинно знати, пам'ятати історію нашої країни і зробити все для встановлення  миру в нашій державі. 

Підготовці даної екскурсії передувала велика пошукова робота. Був опитаний Лещенко Володимир Іванович, зібрані світлини, виготовлений стенд.

Дана робота була направлена на те, щоб донести до дітей значущість  в армії такої посади, як капелан.  Саме капелан повинен   зробити все, щоб не допустити  покинутості, огрубіння захисника Вітчизни в даний час,  для того, щоб легшим було  його повернення у мирний стрій.

Дана екскурсія має  велике  виховне значення. Вона  розвиває у дітей патріотичні почуття, що є актуальним у вихованні дітей цього віку, велике змістовне навантаження покладене на фотохроніку  АТО.

Дана екскурсія має велике пізнавальне значення, вона знайомить із вагомим внеском священиків  у справу захисту нашої держави, виховує активну громадську позицію.

Діти під час екскурсії згадують загиблих, розмірковують над сучасним, мріють про майбутнє.

Ми впевнені, що Україна поверне собі мир завдяки силі та жертовності найкращих своїх синів і доньок, а також завдяки небайдужості мільйонів українців, які нині всіма силами допомагають боротьбі. І нехай на цьому шляху ми будемо, як ніколи, мудрими та єдиними.

ХІД ЕКСКУРСІЇ

Вступ

Антитерористична операція, збройний конфлікт, громадянська війна, російсько-українська війна, неоголошена війна, гібридна війна… Так по-різному називають події, що відбуваються нині на Сході України. Події, що тримають у напрузі весь народ, забирають життя українських воїнів, нівечать їхні тіла. Ми є свідками й учасниками важливого етапу боротьби за суверенітет, цілісність і незалежність України.

Ми, молоде покоління, повинно знати, що ваше  головне завдання – пам'ятати історію нашої країни і зробити все для встановлення  миру,  розуміти, що робота  капелана направлена на те, щоб зробити все, щоб не допустити  покинутості, огрубіння захисника,  для легшого його повернення у мирний стрій.

Ми впевнені, що Україна поверне собі мир завдяки силі та жертовності найкращих своїх синів і доньок, а також завдяки небайдужості мільйонів українців, які нині всіма силами допомагають боротьбі. І нехай на цьому шляху ми будемо, як ніколи, мудрими та єдиними.

Основна частина

Мабуть хлопці змогли б воювати й без них

Та погодитись все-таки мушу,

Що молитва завжди надихає живих

І спасіння випрошує душам.

Хай вони не беруть автоматів до рук,

Хай самі ворогів не вбивають,

Унісонить з солдатським сердець їхніх стук

Й боягузів між ними немає.

Все почалося з війни на Сході, коли проросійські виступи та   проголошення ДНР переросли  у війну проти  ворога, який  захотів позбавити нас незалежності,  вторгнувся  на суверенну територію моєї рідної України.

 Саме тоді, без перебільшень, суспільство визнало, що без священика на війні так само кепсько, як і в цивільному житті. Бойові дії порушили звичний устрій не лише жителів сходу, а й усієї України. Необхідність капеланів поруч із солдатами стала очевидною, бо капелан – священик, який навіть на полі бою має вселяти надію.

До ухвалення офіційних документів представники церков здійснювали служіння в зоні АТО на волонтерських засадах. Їздили на передову за власним бажанням, бо розуміли, що підтримки особливо потребували військовослужбовці, які не мали бойового досвіду. Та навіть і офіцери не були   готові до таких завдань, військових психологів було обмаль.  Першими відреагували на потребу підтримати бійців духовно Українська  Православна Церква Київського Патріархату. У зону АТО панотці їхали не з порожніми руками. Як і волонтери, церковники везли харчі, медикаменти, засоби захисту, оптику тощо. Так само, як і бійці, зазнавали поранень і контузій.

Саме тоді  було, ще в 2014 році Кабінет Міністрів України ухвалив розпорядження 677-р «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії, Державній спеціальній службі транспорту та Державній прикордонній службі», яким було поставлено завдання керівникам організувати роботу з упровадження капеланства у ЗСУ, а вже потім міністр оборони прийняв рішення про впорядкування діяльності капеланів у зоні бойових дій, введення їх до особового складу ЗСУ, видавши  наказ «Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України», яким передбачалося  введення штатних цивільних посад військового священика (капелана) у кожній військовій частині.

… А до цього … наших солдат  відправили на захист держави, але як не гірко визнавати, ні  наша армія була не готова до оборони,  ні   озброєння  сучасного не мали, все було застарілим,  не якісним,  не придатним для використання, але все рівно наші солдати боронили нашу Батьківщину і не дали ворогу піти далі.

 Ще тоді,  за часів «майдану» з’являються волонтери, які допомагають  людям  всім чим тільки можуть, надаючи допомогу всім, кому вона так була потрібна на той час, тим хто стояв за незалежність нашої Вітчизни, виборюючи демократичні права українського народу.

 Саме тоді  отець Володимир став волонтером, почав збирав продукти  харчування та інші вкрай  потрібні речі для воїнів, що знаходилися в зоні  АТО.

  Він був одним з ініціаторів волонтерського руху,  разом з іншими не байдужими людьми,  збирав продукти, одяг та засоби гігієни…

 На початку збирання волонтерської допомоги в Яготинському районі, з 2 сіл (Ничипорівка та Трубівщина), в яких він проводить Богослужіння, було зібрано 4 тонни різних речей.  Саме тоді, отець Володимир  їздив на своїй машині, забиваючи  повен багажник і салон всім тим, що приносили люди, а коли все не міг перевезти,  бо  продуктів було так багато, то  брав   причіп  та  їздив по декілька раз, щоб зібрати все. Загалом в наших селах живе приблизно 1500 чол.,  і можна зробить висновок, що майже кожен не стояв осторонь чужої біди, надаючи посильну допомогу, приносячи    продукти харчування, одяг та інше. Також він збирав кошти для солдат, щоб купити  за ці гроші  для них  сучасне обмундирування, амуніцію, технічні засоби, транспорт для них.

 Отець Володимир співпрацював, як і з іншими волонтерами, так  і з школою. Всі учні, починаючи з першого класу та закінчуючи 11, разом із  вчителями плели  маскувальні сітки, які батько «дістав» для всього Яготинського району,  прив’язуючи  нарізані шматки білих тканин.  Учні також збирали одяг та  продукти харчування, малювали малюнки та плакати, робили маленькі сувенірі та іграшки, щоб підняти настрій нашим солдатам, які далеко від своїх сімей, яким не вистачає цього тепла і підтримки.

 Коли стало відомо, що потрібно декілька священників  в зону АТО  для моральної підтримки та допомоги бійцям, він не роздумував і хвилини, зразу погодився, бо розумів, що як не він то хто.

Звичайно, що коли його  родина  довідалася, що він  поїде на Схід, то дуже хвилювалися, а особливо  його дружина дуже важко це сприймала, бо вона  розуміла куди він  їде   і боялася щоб нічого поганого не сталося.

 Шість раз  він був у зоні  АТО,  побував в різних місцях: м. Волноваха та на її фронтових околицях, м. Гінічевська,  м.Краматорська, м.Слав’янська  та  в м.Константинівці…

 … В батальйоні, де він перебував, як військовий капелан,  волонтер і як людина, яка хотіла допомогти бійцям хоч чимось у цей важкий час,  було близько 300 солдатів, мужніх і відчайдушних українських бійців, які тамують біль і розпач і майже ніколи не говорять про внутрішні переживання.

  Повернувшись із зони АТО,  розповів мені багато досить цікавих речей,  які  дуже мене вразили.

Саме тоді я дізналася про значущість такої  посади, як капелан та   яку вони мають місію на війні – бути поруч із солдатом. 

 «Для того,  щоб стати капеланом,» - наголошував Отець Володимир – «потрібно перш за все згода  самого священика, який  несе Богослужіння в  парафії  за   благословенням єпархіального єпископа, а також  слід пройти  підготовчі навчання,  які підготують його до надзвичайних випадків під час бойових дій, а також  перевірять   здібність до швидкого реагування під час  бойових дій. Капелан повинен  «ніби злитися»  з батальйоном чи бригадою,  відчути  себе таким же військовослужбовцем,  щоб найкраще зрозуміти солдат при  наданні  їм потрібної  психологічної допомоги, адже  завдання  військових капеланів  полягає в тому, щоб зняти тяжкі наслідки після проведених військових дій, які пов’язані з втратами або пораненнями своїх побратимів.  Військові найкраще відкриваються капеланам через те, що вони є нейтральними особами, тобто  посередниками між військовим командуванням та військовослужбовцями. Через те, що капелан є священиком, а не просто військовим, це надає йому можливість більше часу проводити з солдатами  в безпосередньому спілкуванні,   та  Богослужіння (проповідь та інш.).  Саме тоді солдати розуміють, що вони не самі, а це  надає їм впевненості.  Накопичений під час бойових дій негатив, який лягає на душі військових важким тягарем,  унеможливлює їхню бойову спроможність правильно оцінювати свої дії під час боїв. Тому під час спілкування з капеланом військовий звільняється від цього негативу, відчуваючи полегшення на душі, націлюючи себе на чітке розумінні того, що ти захищаєш  свій рідний край, своїх близьких, що якщо не ти то хто ж.   Звичайно всі солдати живі люди, у кожного залишилася вдома діти,  дружина, батьки  і тому бувають   проблеми, що  пов’язані не тільки з бойовими діями, але й сімейним станом військовослужбовця, і саме вони   погіршують    психологічний стан воїна. В цьому випадку дуже тяжко найти  солдату співрозмовника,  який би міг дати достатньо кваліфіковану допомогу, розрадити душу, а коли людина не може справитися із бідою, не знаходить розради, не отримує вчасної  психологічної допомоги,  трапляються  самогубства, бо не бачать іншого виходу, залишаючись без підтримки  рідних, їх розуміння. Так,  як дитина прагне батьківської любові та розуміння, так  і  військові   потребують підтримки від капеланів, які на певний час частково надають їм її, вказуючи на правильний шлях.

 Отже, роль капеланів полягає в їх безпосередньому виконанні покладених на них обов’язків військового священослужіння для надання психологічної, моральної та духовної допомоги, а також при потребі,  під час певних надзвичайних випадків, навіть медичної допомоги,   що передбачено навчальними курсами по підготовці військових капеланів.»

Священик не завжди може сказати: «я тебе розумію». Адже не можна зрозуміти того військовослужбовця, який втратив ногу, чи руку, здоров’я та є покаліченим. Не завжди можна зрозуміти дітей, які втратили батька, чи дружину,  яка втратила чоловіка, або ж батьків, які втратили сина. Тому  вони повинні бути поруч з цими людьми та, напевно, давати їм надію.   Війна – це час темряви. Час, коли непросто, виникає багато знаків запитання, час своєрідної депресії, яка торкається кожної людини, і  попри весь цей негатив, слід  бачити щось позитивне.

Капелани розуміють, що в зоні бойових дій наражають на небезпеку і себе, і свою родину, яка може лишитися без батька, чоловіка чи сина, однак відчуття обов’язку бути духовними наставниками сильніше за будь-які вагання. 

Військові з повагою ставляться до священиків і стають більш стриманими, а в декого від розмов про Бога навіть сльози навертаються на очі. Один із бійців згадує, як хлопцям вдалося врятуватися від попадання снаряду, саме в зоні АТО найбільше відчувається боротьба між добром і злом. 

Духовна підтримка, молитва і просто присутність капелана у війську є дуже важлива, бо  священик – це не тільки служитель культу, а й людина, яка з тобою може перебувати у найбільш небезпечних ситуаціях,  закликають військових пам’ятати, що їхня боротьба не проти тіла і крові, а проти духів злоби.

«Тут люди отримують друге народження після молитви. Бо де багато гріха, там сильна молитва», - зауважував отець Володимир.

Дуже  важко переживали розлуку з батьком його діти,  менші  донечка та синочок, сумуючи за ним та весь час перепитуючи чи скоро він приїде додому.   І от одного дня, як розповідала  після повернення йому мати, його донечка Софійка,  граючись на подвір’ї, а в небі  пролітав  літак,  вона сказала їй,  що скоро прилетить  на  такому ж і тато, то вона цілий день гуляючи на подвір’ї  та  бачачи  літака, брала стілець і кричала: «Тато! Тато летить!» , і так  було кожного  дня,  коли  пролітав   на небі літак, махала ручками йому, раділа, кричала, сміялася.

 Завжди радо зустрічає його з чергової поїздки родина, малеча вішається  йому  на шию, дружину  пробирають сльози радості, син  тисне йому руку, обнімаючи  його, ніби брата чи друга, якого давно не бачив.    

Із зони АТО  він привіз світлин...  На них він  разом із солдатами  будує  капличку до дня пам’яті  загиблих  в Донецькому аеропорту  воїнів, відважних захисників України (16 вересня 2015).   Саме він був  ініціатором її будівництва, а  коли    військові, які працювали  разом з ним казали, що нічого не вийде, підбадьорював їх, говорив, що обов’язково вийде  у таких воїнів як вони, слід лише тільки  вірити в те що робиш.

Також він надихнув хлопців   побудувати пам’ятник на честь загиблих в аеропорту  та розбити алею  і  посадити на ній квіти, дерева, а  вже 16 вересня 2016 року знову   поїхав   туди на панихиду.

 При поверненні додому  після того, як він відбув там визначений термін, йому дзвонили  і писали солдати. Одного дня йому подзвонив  військовий, його товариш, та  попрохав отця Володимира  приїхати і повінчати його з дівчиною, з якою він познайомився в зоні  АТО.    Не вагаючись зібрався в дорогу, хоч  якою б вона далекою та небезпечною була.

Яку ж допомогу надає отець Володимир    воїнам, що кожної хвилини дивляться смерті в обличчя?   Це стає зрозумілим після спілкування із солдатами з якими він служив. Саме  тоді  зрозумієш чим він допомагає військовим, ту місію, яку він виконує та її значущість. Це він  ділить разом з ними їх біль  та  пробує його втамувати, він  для них  є тією  Людиною,  перед якою вони відкривають свої поранені душі. На мою думку, якби не  було таких таких  як отець Володимир, то  різко б зросла кількість  ситуацій, коли воїни наважуються на   суіциди, дизертирство та інш.

   Отець Володимир  – патріот!    Він рятує душі  солдат, надихаючи їх на перемогу.

  Будучи в 90 - аеромобільному батальйоні, він мав повагу до себе солдатів усіх рангів. Отримав відзнаку «За служіння Богу і Україні» від військовослужбовців 81 бригади 90 батальйону  ЗСУ, а також він отримав від цього батальйону   медаль «Ніхто крім нас!»,  яку привезли військові з 90-го батальйону і особисто вручили.

  Також нагороджений він   медаллю «За жертовність і любов до України» від УПЦ КП (Українська Православна Церква Київського Патріархату) та  медаллю «За гідність і патріотизи» від всеукраїнського об'єднання «КРАЇНА».

  Випало на його долю і привезення із зони  грузу 200. Це  були молоді воїни-герої, Олександр та Євгеній, які віддали свої життя за нас з вами.  Він  допоміг  повернитися їм  назад,  на рідну землю, де їх чекали рідні та близькі з сльоз­ами на очах. З великою пошаною був відслужений похорон по загинувшим воїнам, віддаючи їм останню шану, намагався підтримати рідними хлопців.

  Ми віримо, що одного дня настане мир, люди вийдуть на зустріч тим, кого вони так чекали додому, зазвучить гімн в голосах людей на майданах і площах, в дома та за кордоном, люди радітимуть,  діти сміятимуться,  а інші країни побачать, що нікому і ніколи не вдасться зламати наш дух і забрати в нас нашу неньку Україну.

Для мене він  герой! Якого я дуже  поважаю.

«На все Божа воля, – каже  отець Володимир. – Наразі ми ще не знаємо Божественного плану, для чого це все відбувається. Надіємося, що наша Україна з усього цього вийде оновленою і сильнішою. А наші діти вже ніколи не знатимуть, що таке війна».

Висновок

Сьогодні вся країна протистоїть ворогу та єднається навколо головних цінностей – незалежності і свободи. Для хлопців на передовій дуже важлива підтримка з дому, адже це додає їм віри і впевненості. Тож хочеться сказати слова вдячності всім тим, хто ризикуючи власним життям, не раз і не два побували на передовій. Вони – теж справжні герої, бо везуть не лише найнеобхідніше для воїнів, але і такі важливі слова підтримки,  кожен з них зробив  все для зміцнення нашої армії, підняття її бойового духу.

 Вірю, буде  перемога мого народу,
Та майбутнє щасливе життя.
 В Україну я вірю та в Бога,
 І чекаю на це я  щодня…

Напевне кожна сім’я в Україні  хоче повернути своїх рідних з того пекла в свій  сімейний затишок.

Кожен хоче щоб ця страшна, братовбивча  війна закінчилася, щоб настав  довгоочікуваний мир,   щоб Україна стала провідно державою, з процвітаючим господарство, розвиненими технологіями і щасливими людьми, які не їздили б.